Портрети Дана (1987-1990)

Дан Єсиненку — батько Михасі. Познайомився з Івою в липні 1987 року в період вступних іспитів до Державного художнього інституту Естонії в місті Таллінні. Син відомого молдавського поета-модерніста Миколає Єсиненку наприкінці 1980-тих років був наймолодшим учнем видатного молдавського художника-нонконформіста Михайла Греку, з яким він згодом познайомив І. Павельчук. 1992 року саме на честь М. Греку доньку назвали Михасею.

Дан Єсиненку — батько Михасі. Познайомився з Івою в липні 1987 року в період вступних іспитів до Державного художнього інституту Естонії в місті Таллінні. Син відомого молдавського поета-модерніста Миколає Єсиненку наприкінці 1980-тих років був наймолодшим учнем видатного молдавського художника-нонконформіста Михайла Греку, з яким він згодом познайомив І. Павельчук. 1992 року саме на честь М. Греку доньку назвали Михасею.

Знайомство Іви з М. Греку відбулося в Києві під час проведення його персональної виставки в Київському музеї російського мистецтва і справило визначальне враження на подальше професійне формування творчої свідомості І. Павельчук. 20-літня художниця одразу значно збільшила формат картин, почала без остраху використовувати у творах золоту пудру, чорну бітумну мастику, технічні лаки, з якими тоді активно працював М. Греку. З часом І. Павельчук подружилася з двома видатними учнями М. Греку — визнаними молдавськими модерністами Андрієм Сирбу та Дмитром Пейчевим. А. Сирбу дозволяв мешкати киянці в своїй майстерні, отож І. Павельчук швидко збагнула, якими сучасними фарбами і фактурами треба «осучаснювати» живописні твори.

Дан і Михася (1992)

Дан в інтерєрі (1987)
120 х 90 см. Полотно, олія.
Власність автора

Дан в інтерєрі (1987)
25 х 30 см. Дошка, олія.
Власність автора

Дан (1987-1988)
100 х 80 см. Картон, темпера.
Власність автора

Нетиповий для київської школи живопис І. Павельчук, в якому не передбачалося радянського «комсомольського» духу, почали залучати до прогресивних виставок в московському ЦБХ, де картини купувалися. 20 грудня 1989 року Східно-казахський обласний музей образотворчих мистецтв імені родини Невзорових придбав картину Павельчук для своєї збірки. Це була перша закуплена картина в житті художниці. Дата закупівлі точно відома, оскільки в архівах музею зберігається акт «Московської палітри» № 51/1. З того часу «Білий натюрморт з яблуками» (1987, КП-1925), створений українською художницею у віці 19 років, експонується в постійній експозиції музею.

Отож, завдяки випадковому знайомству з Даном професійне життя І. Павельчук отримало потужний поштовх, провокативний імпульс, котрий визначив інші можливості творчого розвитку, окрім традиційно-рутинного академічного «маршруту». У родині відомих письменників була солідна бібліотека зі світового образотворчого мистецтва. Вільно володіючи італійською та французькою мовами, Дан постійно перекладав І. Павельчук ці іноземні книжки. Вже в Києві, сумуючи за родинним домом у Кишиневі, Дан нерідко переповідав Іві поезії Михайла Емінеску про казкового королевича-Місяця, якого в легендах Молдавії називали Лучаферул. Фольклорні образи з народної творчості метафорично збагачували творчу свідомість І. Павельчук.

Мати І. Павельчук за фахом була рядовими інженером-хіміком, отож стиль виховання не передбачав знайомства з літературною спадщиною української культури: її просто не знали в родині. Мати переказувала Іві сюжет лише однієї української казки про злу відьму, яка «відточувала» зуби пилою, щоб з’їсти маленького Івасика-Телесика, а він рятувався на високому дереві. До 19 років в родинній бібліотеці Іви було лише дві книжки з мистецтва — про творчість Т. Шевченка та А. Матісса. Отож своєчасне знайомство із носієм фольклорних традицій іншої держави стало для І. Павельчук справжньою «культурною революцією».

Впливовий батько Дана сприяв молодим живописцям при вступі до Молдавського університету імені Іоне Крянге на художньо-графічний факультет. Це було своєчасно, оскільки до того без протекції Павельчук складала іспити чотири роки поспіль (по два рази кожного літа) у червні в Києві, а в липні -- в інших містах СРСР. За цей період Павельчук не менше шести разів складала іспит з «Історії КПРС», збагнувши до оскоми усю її криваву сутність.

Неочікувано для себе самої Павельчук опинилася в багатодітній сім’ї національно налаштованих молдавських патріотів, які були «ображені» на Батьківщину молодої українки за молдавські землі, що відійшли до України. Отож образ «українки в Молдові» набув певної політично-символічної інтерпретації. На переконання усіх членів сім’ї Єсиненку стиль життя Павельчук мав «виправити» й «компенсувати» історичну несправедливість. Превелика родина Єсиненків сподівалася асимілювати російськомовну Іву, національна свідомість якої тоді ще не була сформована, перетворивши її з часом на справжню «молдаванку». Гідним «зразком» для наслідування була мати Дана, поетеса українського походження, чия творча кар’єра закінчилась у 19-літньому віці, в момент знайомства з батьком Дана — Миколає Єсиненку. Вона активно друкувалася під час революційних перетворень 1990-х років в Молдові під псевдонімом Антося Дарка, не знала жодного українського слова і розмовляла принципово молдавською мовою.

Дан на тлі Симеїзу (1988)
100 х 80 см. Полотно, олія.
Власність автора

 

Ідол (1990)
100 х 80 см. Полотно, олія.
Власність автора

 

Тридцять років поспіль виснажена життям жінка щоденно займалася приготуванням їжі для величезної родини з шести чоловік, миттям посуду і безперервним прибиранням шестикімнатної квартири. Знайомство з мамою Дана без перебільшення справило на Іву доленосне враження, оскільки майбутня українська художниця реально побачила те, чого ніколи «не слід робити». До того ж відсторонено-спокійна «зовні» Павельчук з дитинства була переконаним, майже ортодоксальним індивідуумом, впертим у своїй серцевині. Якщо Павельчук, напевно, ще не знала, «чого хоче», то відштовхувалася від того, чого вона справді «не хоче», і жодними роз’яснюваннями, докорами, благаннями, чи, бувало, й погрозами, неймовірно було змінити її переконання.

Фантазії харизматичного Міколає Єсиненку не обмежувалися лише літературними поезіями. Йому марилося, що живописний талант сина Дана має реконструювати національну молдавську ідею у веристичному літературно-патріотичному ключі. Темпераментний національний поет повсякчас «допомагав» Данові, підказуючи грандіозні сюжети. Зокрема, лагідно-домашньому Данурліку неодноразово пропонувалося намалювати пафосну картину, на якій книгу Михайя Емінеску пробито довжелезним цвяхом, а з-під «рани» від цвяха стікала густа червона кров на біленько-цнотливі сторінки поезій.

На переконання Миколая Єсиненку Дан та Іва не були « масштабними» художниками, оскільки вони постійно малювали натюрморти, краєвиди, зображували щось прекрасне і соціально-відсторонене, романтично-юне, позбавлене драматизму та громадянського змісту. Нетерпеливий письменник-новатор насправді не розумів, що художники перебували на початку свого майбутнього творчого шляху: щойно приглядалися до життя. Запальному письменникові не вистачало такту й мудрості збагнути, що загалом відчуття національної пасіонарності в творчості формується поступово, з роками, трохи пізніше, як і надзвичайна харизматичність митця. Отож «претензії» Миколая Єсиненку стосовно «несерйозного» творчого кредо молодих живописців та його висновки були просто передчасними.

Нові реалії родинного життя справили на Павельчук супротивне враження. У зв’язку з революційними подіями в Молдові Павельчук отримала аргументовану можливість перевестись на навчання до Києва. Отож усі академічні рисунки та постановки студентського періоду назавжди залишилася у Молдові. За браком впливових знайомств на Батьківщині їй було відмовлено продовжити студії за фахом художника-графіка. Натомість запропоновано «заново» з першого курсу навчатися на факультеті мистецтвознавства. Тому цей нюанс біографії про стан «подвоєної спеціалізації» здійснився не за ініціативою 27-річної Павельчук, яка на той час просто прагнула отримати диплом про вищу освіту. Дан відмовився від подальшого завершення навчання, а також від українського громадянства.

Потреба часто приїжджати до Молдавії відпала, практично художники навідувалися виключно для того, щоби показати нові картини Михаїлу Греку. Родичі Єсиненку так ніколи і не навідалися до Києва і завжди поводилися стримано. Павельчук все більше почувалася «вигнанцем» на чужій Землі, замкнулася в собі і стала активніше цікавитися історією власної культури. Фактично оця особистісного характеру молдавська передісторія мимоволі спровокувала подальший розвиток громадянської та національної підсвідомості Павельчук, яких вона була цілковито позбавлена в період свого «радянського» дитинства. Отож на початку 2000-х родина остаточно розпалася.